Це онлайн-виставка Monochrome. Нею ми хотіли сказати, що жінка — не слабка стать. Не прикраса колективу. Жінка надихає не лише своєю красою. Разом з учасниками конкурсу, темою якого була «Жінка, яка мене надихає» ми хочемо нагадати, як важливо боротися зі стереотипами та упередженістю.

Авторські орфографія та пунктуація збережені.

ПРО ВИСТАВКУ

ПЕРЕМОЖЦI КОНКУРСУ MONOCHROME

Цього року ми не присуджували місця. Кожна історія унікальна, і кожна заслуговує на увагу. На конкурсі ми відібрали 20 зворушливих робіт, що потрапили на онлайн-виставку. Приємного перегляду!

ПЕРЕМОЖЦI КОНКУРСУ MONOCHROME

Цього року ми не присуджували місця. Кожна історія унікальна, і кожна заслуговує на увагу. На конкурсі ми відібрали 20 зворушливих робіт, що потрапили на онлайн-виставку. Приємного перегляду!
НОМIНАЦIЯ: ПРОФЕСIЙНА ЗЙОМКА
На світі багато жінок та є особливі, без яких не уявляєш своє життя. Для когось – це жінки герої, подруги, колеги, особистості, а для мене - це донечка. Саме з її появою мій всесвіт перевернувся, став багатший, красивіший, наповнений сенсом життя. Вона не герой, не рятівник, не заслужена попзірка. Вона звичайна дівчина – підліток, але ВОНА МОЯ ДОНЕЧКА! І зовсім не обов'язково спасати всю планету, бути на вершині популярності, аби надихати когось та бути потрібним. Тим паче коли ти дитина і в тебе все попереду!
Знайомтесь, Тетяна Олександрович, 14 років. Тетяна креативна дівчина вона співає, часто придумує сценарії до вистав, що втілюються у життя нею та її друзями. Та найбільше її захоплення – це гра на барабанах. Ця тендітна дівчина задасть музичного драйву на будь-якому концерті.
У цієї рудоволосій красуні є те, чого немає у багатьох дорослих – добре, ніжне та відповідальне Серце.
Донечка маючи гарних друзів неодноразово організовує збір коштів та необхідних речей для допомоги тваринам. Загалом, більша частина її кишенькових грошей витрачається на смаколики безхатнім тваринкам. Навіть кошти, що наколядує чи защедрує її весела компанія друзів перетворюються на великі пакунки подарунків для тварин притулку, та для дітей, що не мають змоги жити краще. Жодна поранена собака чи котик не обійдеться без її уваги. Наш дім повен тварин, які були дбайливо забрані з вулиці та стали найріднішими членами нашої родини. Це собачка три котики та голуб з переламаним крилом, що вільно живе у нашій оселі вже третій рік. Доня мріє мати свій притулок, а ще в майбутньому отримати професію ветеринара. Ветеринар – це не професія людей, які хочуть мати гроші, це професія людей які хочуть зробити цей світ добрішим.
«Вірити та бути вірним своїм мріям та завжди посміхатись, тоді все обов'язково вдасться!» – кредо моєї доні.
Тетяна Олександрович
«МрIйниця»

З Орестою Бріт я познайомився ще на початку свого шляху професійного фотографа. Тоді в мене не було ані гарного портфоліо, ані навичок, ані навіть відповідної техніки. Але вона погодилася на фотосесію, та з того часу почалося наше знайомство та дружба. Ореста неймовірна дівчина, за життям якої можна знімати фільм та писати книгу. Вона є засновницею благодійного фонду БОН, який допомагає військовим та волонтерам в зоні АТО, їхнім дітям, забутим усіма дідусям та бабусям.
За трохи понад двох років знайомства в нас було декілька фотосесій, та ще два рази ми разом їздили в зону АТО — Ореста з допомогою, а я знімав репортаж. Це були дуже емоційні дні, коли бачиш все це жахіття. Уявіть собі вишукану дівчину, яка вільно розмовляє англійською та французькою мовами, яка одягає вечірні сукні у театрі. Уявили? А тепер уявіть, що вона в польовій формі, в касці та бронежилеті допомагає бійцям на передовій. Ореста надихає своїм прикладом чинити за покликанням серця та душі.
Окрім цього, безпосередньо для мене, ця дівчина надихає продовжувати свій шлях фотографа, прагнути до нових висот, бо є бажання кожну наступну фотосесію зробити гарніше, глибше, аніж попередню. Та й просто ставати кращою версію себе.
ОлексIй Зубенко
«Вишукана Ореста БрIТ»
З Орестою Бріт я познайомився ще на початку свого шляху професійного фотографа. Тоді в мене не було ані гарного портфоліо, ані навичок, ані навіть відповідної техніки. Але вона погодилася на фотосесію, та з того часу почалося наше знайомство та дружба. Ореста неймовірна дівчина, за життям якої можна знімати фільм та писати книгу. Вона є засновницею благодійного фонду БОН, який допомагає військовим та волонтерам в зоні АТО, їхнім дітям, забутим усіма дідусям та бабусям.
За трохи понад двох років знайомства в нас було декілька фотосесій, та ще два рази ми разом їздили в зону АТО — Ореста з допомогою, а я знімав репортаж. Це були дуже емоційні дні, коли бачиш все це жахіття. Уявіть собі вишукану
ОлексIй Зубенко
«Вишукана Ореста БрIТ»
дівчину, яка вільно розмовляє англійською та французькою мовами, яка одягає вечірні сукні у театрі. Уявили? А тепер уявіть, що вона в польовій формі, в касці та бронежилеті допомагає бійцям на передовій. Ореста надихає своїм прикладом чинити за покликанням серця та душі.
Окрім цього, безпосередньо для мене, ця дівчина надихає продовжувати свій шлях фотографа, прагнути до нових висот, бо є бажання кожну наступну фотосесію зробити гарніше, глибше, аніж попередню. Та й просто ставати кращою версію себе.

Посмішка, яка не сходить з лиця вже стільки років ... Це про мою бабусю - Водяшину Ніну Яківну. Це та людина, яка не сумує, яка йде вперед щосили, яка завжди в русі. Адже рух - наше життя.
Вона мій приклад того, що вік - це просто цифра в паспорті. У неї була не найпростіша життя, але вона змогла і зробила все можливе, щоб виховати двох синів, одним з яких є мій тато. Для мене ця посмішка залишиться назавжди глибоко в серце, адже так хочеться бачити її ще дуже-дуже довго.
Вона показала мені своїм прикладом, як важливо допомагати людям. Адже на пенсії бабуся була головою Ради ветеранів та на кожне свято ми разом пакували для них подарунки (це були крупи, солодощі, ковдри). І все ретельно перевірялося, щоб кожному дістався повний набір. Вона - мій приклад сили та розуму.
Бабуся завжди підтримувала і балувала мене, я дуже багато часу провела з нею, а зараз намагаюся радувати її. Ця фотосесія стала одним з таких моментів. Вже давно обіцяла і нарешті змогла зробити ці фото. Ми підібрали місце, одяг, освітлення ... Вона така гарна і мені так хотілося це передати.
Всі потребують уваги, тому цим текстом хочу нагадати, щоб ви не забували про це. 10,20,30 або більше хвилин, приділеною близьким, можуть бути для них важливими, а іноді останніми. У низці подій ми забуваємо зателефонувати або приїхати, але ж так важливо побачити цю усмішку на обличчі такої рідної людини.
ВалерIя Водяшина
«ПосмIшка назавжди»

Маленьке життя у великому місті з емоціями, чудовою усмішкою, своїм характером, амбіціями та власною думкою - це моя донечка Софія. Коли вона народилася був теплий, сонячний день. Природа наче раділа разом зі мною. Я був на сьомому небі від щастя і не міг повірити, що став батьком. Коли я вперше побачив мою донечку, моє сонечко, я все ще не міг повірити, що я – тато. Ці маленькі рученята, ноженята, сяючі оченята, ротик, носик - все це таке маленьке, ніжне, тендітне, що боїшся доторкнутися.
Донечка – скільки смислу в цьому слові: і радість, і гордість, і відповідальність. Так, відповідальність за цю маленьку крихітку, за її теперішнє і майбутнє. Але я не боюсь відповідальності і труднощів, адже в мене є донечка, яка мене надихає, заради посмішки якої я можу зробити неймовірне.
Софія означає мудра, і ми обрали таке ім'я нашій донечці неспроста. Незважаючи на те, що вона ще така крихітка, у неї розумний, допитливий погляд. З кожним днем Софія змінюється, намагається пізнати цей новий для неї світ: нові рухи, звуки, звички, емоції. Можливо їй поки що не все вдається, але вона завжди може розраховувати на мою підтримку і моя любов до неї не вщухає, а стає все сильнішою. Моя донечка наповнює моє життя сенсом. І що я вам хочу сказати: мати донечку - це щастя!
Станiслав Федоров
«Маленьке щастя»

На цій фотографії найкраща жінка у світі – моя мама. Не вистачить слів, щоб описати, наскільки вона мені дорога. І, звісно, вона мене надихає – своєю підтримкою, словами та вчинками. Завжди вислухає, поважає мою думку та приймає такою, яка є. Я можу довірити мамі будь-який секрет, при цьому знаючи, що за рамки нашої розмови він не вийде.
Для мене вона все – моя опора і допомога. Мама завжди в «темі», що сприяє максимальному нашому контакту і взаєморозумінню, чому можуть позаздрити більшість підлітків. Вона цікавиться моїм життям і мною та вклала такі важливі якості, як любов до себе та толерантність. Я чула так багато історій, коли батьки буквально принижували свою дитину за те, що вона народилась (така поведінка просто розуму незбагненна). А люди, які не люблять себе, будуть самостверджуватись за рахунок інших, при цьому ображаючи їх, і підноситись на «п'єдестал». Адже я вважаю справедливим вираз «себе не полюбиш – ніхто не полюбить». Отож я безмежно вдячна мамі за все, що вона мені дала у плані любові та виховання.
Полiна Пшеничка
«Долю для дитини вишивала мати»
На фото – мої подруги, що зображують наразі дуже актуальну тему, а саме утиск та пригнічення сексуальних меншинств. Не порахувати разів, коли від них відвертались буквально усі, як виявлялось, «друзі», коли дізнавались про їхню орієнтацію, яка, до речі, ніяк не впливає на характер та особистість людини. Через банальні моральні рамки і консервативного мислення ЛГБТК+ люди просто не можуть спокійно ходити зі своїм_єю партнером_кою по вулиці, при цьому не боячись, що якийсь неадекват не поб'є їх за «ось надивляться діти на таких, як ви, і теж стануть «цими»».
Ніколи не зрозумію, чому не можна жити мирно, при цьому давши іншим людям жити так, як хочуть ВОНИ (допоки це не шкодить іншим, звісно). Адже вподобання – це особисте діло кожного, і те, що комусь там подобаються особи такої ж статі, як і вони самі, до вас абсолютно ніяким чином не відноситься. Ці дівчата (на фото) – прекрасні люди, і навіть після того, як я дізналась про їх орієнтацію, не змінилось, увага… нічого;) Вони все ті ж чуйні подруги, які підтримають у важку хвилину. А з ким вони там хочуть зустрічатись – уж точно не моя турбота. Так, я надихаюсь ними, адже деколи такі речі навіть батькам довірити не можна, при цьому не будучи засудженим.
Полiна Пшеничка
«Табу на кохання»

Господь послав її мені в досить важкі часи - наше місто опинилося в епіцентрі бойових дій. Земля здригалася від гучних пострілів, жахливе відчуття пекла не залишало мешканців навіть в ночі. Саме тоді й народилась Софія. Життя виявилось сильнішим. Я притискала до грудей моє маленьке янголя, і ми разом подолали всі випробування того часу. Та лиха година минула, але ми з донею й досі майже завжди разом.
Навесні у Софійкіної бабусі - День народження. Середина травня - чудова пора року. Розквітли конвалії, що ми з донею насадили в садку під вишнею. Софія зробила одразу декілька букетів. "Навіщо стільки?" - запитала я в доньки. " Один подарую бабусі, а три треба продати, бо я хочу купити за ті гроші коробочку "Монпансье". Бабуся їх дуже любить і навіть береже в скрині порожню коробочку від тих, що покійний дідусь подарував їй на першому побаченні." Так ми і вчинили. Коли Софія пропонувала перехожим купити конвалії, я і зробила цю фотографію. Своїм добрим наміром донечка створила емоції, які зафіксував цей кадр.
ЮЛIЯ МАЛИНОВСЬКА
«МОЄ НАТХНЕННЯ - МОЯ МАЛЕНЬКА ДОНЕЧКА СОФІЯ!»

Ще з дитинства доля не балувала цю жінку: багатодітна сім'я, батько пиячив, мала багато обов'язків як для дитячого віку. Серед дітей в сім'ї – сама старша, а тому і батьки від неї вимагали більше: роботу по господарству, догляд за молодшими сестрами. Мама весь час була зайнята роботою ланкової на полі. Народилась в післявоєнний час – відразу після війни, коли країна тільки-но відбудовувалась. Дитинство виявилось зовсім не дитячим!
Але її кредо по життю – «воля і свобода»! Понад усе вона цінує незалежність. Тому, від цих надокучливих і нестерпних обов'язків, вона тікала до своєї улюбленої бабусі, де почувалася цілком захищеною.
А згодом – раннє заміжжя, знову ж таки, заради волі! Коли жила в селі, і вся молодь ходила до клубу – вона няньчила грудну дитину, а ще треба було утримувати своє господарство. Побутові умови потребували покращення…
І тільки, за допомогою своєї бабусі і тітки з чоловіком, отримала «путівку в життя» – можливість жити й працювати в місті.
Історія цієї жінки – історія моєї бабусі. Дякуючи цим добрим людям, вона змогла створити свою сім'ю і надати їй все необхідне.
Бабуся все має, має дітей і внуків – радість для життя! Вона із вдячністю згадує своїх близьких і завжди їх пам'ятає!
Ця казка – її життя, яку вона розповіла мені із посмішкою!
ВІКТОРІЯ КАСАП
«БАБУСЯ-КАЗКАРКА»

немовляті, довелось прикласти неабияких зусиль аби його вимовити. Однак тепер розумію, наскільки багато сил і терпіння довелось докласти їй, щоб виховати мене, поставити на ноги. І при цьому всьому, часто доводилось недосипати ночі, переживати…
За те я бачу, що все було в дусі любові, доброти і лагідності.
Тепер мені вже скоро стукне 49. Але моя мама готова і досі віддати мені все!
Бо ж скільки дітям не було років,- вони завжди залишатимуться дітьми. Так само і для мене вона залишається такою ж, - найріднішою.
Завжди готовою підтримати, вірити в успіх. Вірити, що він обов'язково прийде. А як інакше, якщо цього бажає найдорожча людина у світі?!
Тепер, на превеликий жаль, все більше часу її немає зі-мною. Або ще правильніше, мене нема поряд з нею. Але я знаю,- якщо я маю хорошу ідею (їй, з огляду на вік, важко збагнути значення слова «проект») то мама обов'язково скаже,- Синок, ти спробуй. В тебе неодмінно вийде на добре.
І соромно зупинятися. Потрібно іти до кінця. І дійти, залишаючись непохитним перед лицем труднощів.
ВЯЧЕСЛАВ МІХЄЄВ
«НАЙРІДНІША І НАЙДОРОЖЧА»
Вперше я її побачив 48 років тому. Коли розплющив очі то певно що подумав, - це людина від якої залежало, залежить і буде залежати усе моє життя. Так воно і сталось.
А вже пізніше, коли підріс, я вперше назвав її мамою. На перший погляд слово коротке. Але мені,

Що ви бачите на цьому фото? Ніжні руки тендітної дівчини. Очі немов намисто, чорне неначе сажа волосся. Я ж дивлюсь на це фото через дещо іншу призму. Якщо придивитися в ці очі, то можна побачити дуже цікаву, і водночас сумну історію життя.
Це Валерія, моя подруга. Вона родом з Донецької області. Так, з тієї самої, де ведуться бойові дії. Місто, в якому вона жила 18 років пережило багато чого, як і інші міста на трериторії нашої країни. Її рідне місто зараз на підконтрольній Україні території, але війна залишила свій відбиток на історії цього містечка.
Під час обстрілів, коли не було світла, та і в принципі інших комунікацій, Лера, аби зайняти себе почала займатися спортом.
ПОЛIНА БОНДАРЕНКО
«ТЕНДІТНІ ОЧІ З ВІДБЛИСКОМ БОРОТЬБИ»
бігаю, але ніхто не очікував що я гарно борюся».
Зараз же вона є студенткою одного з університетів Харкова. Планує стати реабілітологом. За сумісництвом, є моєю сусідкою по кімнаті. Ця людина є для мене стимулом працювати над своїм тілом. Бо коли ти бачиш, як людина палає пристрастю до якоїсь справи, ти переймаєщ це. В цьому випаду – це спорт. Лера підсадила мене на це заняття, вона фактично є моїм особистим тренером. Я ніколи не бачила, щоб людина настільки захопливо розпідала про фізичні вправи, та яку користь вони приносять організму.
Вона не типовий спортсмен, який тільки розповідає всім за фізичні навантаження, та харчування. Лера може розповісти про велику кількість цікавих процесів в організмі. Це доволі різностороння особистість, і наш тандем, фактично, доповнює один одного. Та й до того, Валерія допомагає мені у якості фото-моделі.
Як бачите, зовнішність буває оманлива. За обгорткою милої дівчинки, приховується сильна духом панянка.
Спершу це були просто домашні тренування, згодом, коли стала більш спокійна ситуація, вона почала відвідувати спортивну секцію з легкої атлетики. В неї були досить гарні результати, і їй запропонувати підти в спортивний інтернат.
Після відвідування тренування з вільної боротьби одного з друзів, Лері сподобалось. І вона вирішила змінити напрям спорту. Як зазначає сама Валерія: «всі казали що я гарно
Героїнею цього фото стала моя мама Наталія.
Для мене мама є однією з найдорожчих людей на світі. Вона є прикладом справжньої жіночої сили. Мені здається, що вона може абсолютно все: записати до лікаря, дістати будь-яку довідку, увійти у зачинені двері, довести свою правоту, захистити свою сім'ю.
Вона, як і багато інших жінок, працює, доглядає за господарством, готує їжу, пере одяг та робить іще мільйон справ кожного дня. Вона не сидить на місці, вона постійно в русі.
Вона є представником інтелігенції – вчитель. У маленькій сільській школі вона розповідає дітям надзвичайно цікаві факти про далекі країни, дикі племена, інші культури та чудеса світу. Пам'ятаю ще зі своїх шкільних років, що всі любили ходити до мами на географію. У її кабінеті завжди була аура спокою та умиротворення. І нехай вона вважає себе досить вимогливим та серйозним вчителем, діти її люблять і з задоволенням йдуть до неї на урок.
Вона для мене є прикладом того, якою має бути справжня мама. Мені подобається те, як я дивлюсь на цей світ, як його сприймаю, що для мене добре, а що погано. Це все через те, що зі мною в дитинстві говорили і задовольняли усі мої «чому».
Також вона мені пояснювала незрозуміле. Наприклад, дивні звуки. Колись увечері ми пізно повертались додому від бабусі. На вулиці
АННА ЧУЛКОВА (Ann orange)
«НАТАЛIЯ»
був сильний вітер, який свистів у кронах сухих дерев. Звук нагадував монстра, який через невідомий магічний портал потрапив у наш світ. Мені було страшно. Але мама взяла мене за руку, вказала пальцем на дерево, яке хилилось від вітру, і просто пояснила як вітрові потоки проходять крізь сухі гілки. І страх зник. Дитині просто потрібно було пояснити те, чого вона не бачила або не розуміла.
Це для мене приклад здорового материнства. Коли ти не лякаєш дитину невідомим монстром, а пояснюєш, що то не рука Баби Яги, а звичайна тінь від дерева.
Про мою маму неможливо розповісти, тому вона – це не просто історія, яку ти забуваєш. Вона – це ціла книга, яку ти читаєш, а вона дивує і вражає тебе на кожній новій сторінці. Про неї не треба читати або чути, з нею треба познайомитись.

АННА ГОЛУБЧЕНКО
«МІЙ ВСЕСВІТ, МОЯ ГАЛАКТИКА, МОЯ БЕЗКІНЕЧНІСТЬ»
Інтернету, мені зустрілось твердження журналіста Вільяма Таммеуса в якому він стверджував, що ми нічого не розуміємо в житті, якщо не розуміємо, навіщо мама на кожному колі каруселі несамовито махає своїй дитині як, утім, і дитина їй. Це твердження змусило мене задуматись, який сенс журналіст вкладав у ці слова. Я дуже довго думала, і нарешті зрозуміла, що помах та посмішка на кожному колі каруселі – прояв несамовитої любові, підтримки та ніжності МАМИ до дитини, знак який дає дитині зрозуміти, що вона не залишається сама навіть на відстані. І це неймовірно, це цілий світ який складається з двох людей, хоча ні, не світ – Всесвіт, Галактика, Безкінечність. І у житті так як і на каруселі, кожен наш день, кожна наша проблема, досягнення – це кола каруселі, а мама продовжує нам махати на кожному з них.
В результаті моїх роздумів та спостережень, я можу стверджувати про те, що кожна дитина вважає свою МАМУ найкращою, я не є виключенням. Для мене моя МАМА – моя особиста Галактика, Всесвіт, Безкінечність. І я хочу розповісти про свою БЕЗКІНЕЧНІСТЬ та чому саме вона мене надихає…
Моя унікальна та особлива МАМА… Вона настільки морально та фізично сильна, що інколи я дивуюся, як вона виносить всі життєві проблеми. Мамине життя – присвята своїм дітям, своєму чоловікові, своїй роботі. Кожного дня на її плечі лягає наше «сімейне» та її «робоче» життя, вона вирішує десятки проблем та питань, веде домашнє господарство. Щоранку мама йде до школи (там вона працює вчителькою початкових класів), навчає дітей, віддає їм частину себе. Хочу зазначити, мама не просто ходить на роботу, вона намагається навчити, виховати, зрозуміти кожну дитину та створити атмосферу щастя і радості для своїх учнів. Після цього вона повертається до дому та приділяє час сім'ї (готує, прибирає та спілкується з кожним із нас).
Моя БЕЗКІНЕЧНІСТЬ, вона має чуйне серце та відкриту душу, і це не просто слова. Одного разу, у родині маминої учениці виникли проблеми, дівчинку могли відправити до дитячого притулку але, на щастя, цього не сталося. З гордістю говорю – це завдяки моїй МАМІ. Коли її попросили взяти дівчинку на виховання вона не відмовилася, прийняла її як свою рідну дитину, створила всі умови для її комфортного перебування в нашій родині. А найголовніше, що я зрозуміла вже згодом, вона зробила колосальну роботу ще до виникнення цієї ситуації з дівчинкою – вона правильно нас виховала. Розповівши нам про ситуацію яка сталася, ми всі разом прийняли рішення взяти її до нас в родину, і без почуття жалю та ревнощів намагалися дати їй свою любов, підтримку та взаєморозуміння. Цей факт дійсно вартий того, щоб ще більше надихнутися нею, покласти до її ніг всю ніжність, ласку та любов, що є в мені.
Моя БЕЗКІНЕЧНІСТЬ. Вона така розумна, така кмітлива та мудра. Коли у мене з'являються проблеми і я починаю нервувати – часто веду себе агресивно. МАМА, замість того щоб кричати на мене намагається зрозуміти та підтримати. В її словах немає жодного натяку на агресію, вона випромінює любов, повагу та порозуміння. Лише поряд з цією людиною я почуваю себе комфортно і відчуття захищеності наповнює усе моє тіло.
Моя БЕЗКІНЕЧНІСТЬ. Вона така багатогранна, така цікава та відкрита. Не дивлячись на те, що у неї майже не залишається часу на себе, вона має різні хобі: вишивка, читання, бісероплетіння. Вона навчається сама, навчає інших і це неймовірно… Коли на гуртки з бісероплетіння приходить вся дітвора та з цікавістю роблять різноманітні вироби з бісеру – найкращий доказ її педагогічно та «людського» таланту.
В усьому світі немає такої дефініції, щоб охарактеризувати мої почуття до МАМИ. А як вона посміхається… Її посмішка – бальзам на мою душу, цей щирий та «заразний» сміх, що має відголос у кожному куточку моєї душі – найкраще, що я коли-небудь відчувала.
В її житті було багато та є несправедливостей, але вона ніколи не втрачає віру в себе, віру в людей, та завжди насолоджується кожним прожитим днем, і це прекрасно. Сподіваюсь, що коли я буду носити таке велике, неосяжне, унікальне для своєї дитини «ім'я МАМА», вона з такою ж ніжністю, щирістю та любов'ю буде розповідати про мене, а я буду робити для цього все, що від мене залежатиме.
В підсумок хочу зазначити те, що для мене моя БЕЗКІНЕЧНІСТЬ – найкраща у світі! Я бажаю кожній мамі відчувати любов та повагу від своїх дітей! Завжди бути щасливими та здоровими!
P.S. Дивлячись на свою МАМУ я бачу сильну та незалежну жінку і просто захоплююся нею.
Жінкою яка мене надихає є моя мама. МАМА, МАМИ… Вони такі різні: усміхнені, веселі, добрі, розуміючі, найщиріші, найрозумніші, най-най-най… Для кожної людини мама – приклад сили, наснаги, джерело натхнення. МА-МИ, вони об'єднані однією ознакою – материнством, але кожна МАМА унікальна, по-своєму особлива. Одного разу, на просторах

ДМИТРО ГАВРИШ
«ВОНА»
Саме з неї почалося моє захоплення фотографією. Кожен її портрет надавав розуміння прекрасного, чистого, правильного. Вона не просто «жінка», «дівчина», «красуня» чи ще десятки інших синонімів. Вона – це сенс мого життя. Моє натхнення та моя муза. Вона – мої світлі спогади. Вона - моя надія на сьогодні і на завтра. У ній я бачу вишукану красу, неповторну грацію, тендітність ще незірваної влошки і глибину найглибшого озера. Вона єдина, чиї фотографії завжди хочеться робити, знаходячи в них щось нове, щось ще не досліджене та не вивчене. Поруч з нею будь-яка квітка починає здаватися невиразним обрисом, лиш віддалено нагадуючим прекрасне. Коли її немає поруч, навіть найбільш погожий літній день наповнюється смутком, натомість зимова сірість виблискує мільйонами відтінків, коли я відчуваю її присутність. Вона – це найпрекрасніше, що зі мною сталося в житті. Вона - моя особиста модель. Кожен її крок відлунює в моєму серці, кожен її фотознімок назавжди закарбовується в моїй пам'яті. Навіть якби все подальше життя мені довелося фотографувати лише її заради того, щоб бути завжди з нею, - я готовий на це. Вона мій янгол, який втішить у важку хвилину. Вона моя кішечка, яка подарує почуття блаженства лиш при одному дотику до неї. В усіх мовах світу ще не придумали стільки слів, щоб описати всю повноту довершеності лиш її очей. Вона те, що надає мені сил рухатися вперед. Вона – моя дружина.

IРИНА ДЯДЕЧКО
«ЖIНОЧА МУДРIСТЬ»
Чом у бабусеньки руки в мозолях?
Чом коси її посивіли на скронях?
Обличчя чому, мов пооране поле,
Тому - що спочинку не знала ніколи.
Ще сонечко спить, а вона вже в роботі,
Як бджілка моторна, за всіх нас в турботі.
Встигає і в домі, і на городі,
Панує порядок у неї в господі.
На серці хоч важко - журбу заховає,
Усмішкою щиро завжди зустрічає,
Про справи й невдачі вона розпитає,
Нам плакать ніколи не дозволяє.
Хоч старість надходить і врода марніє
Та серце бабусеньки все молодіє,
Бо не втрачає любові й добра
Будь же, бабусенька, завжди жива!

Коли ти розумієш, що вже назавжди втратив найдорожчу тобі людину і не встиг сказати їй, як багато вона для тебе значила, то хочеться розповісти всьому світу, якою чудовою була твоя мама…
Звати її Катерина.
У мене було щасливе дитинство, повна сім'я середнього статку. Хороші батьки, які дбали про своїх дітей.
В дитинстві часто чула, що для кожної дитини її мама найкраща. Дивилась на сусідську дівчинку, яка теж так вважала, і дивувалась їй: «Але ж моя мама красивіша!»
Добра, розумна, уважна, дбайлива, чуйна, вразлива, талановита, відповідальна, самовіддана… Це далеко не всі епітети, що можуть її характеризувати.
Вона рано осиротіла. Ще маленькою втратила свою матір. І щоб не залишатися у сім'ї, де, крім трьох старших дітей, у батька з новою дружиною народилося ще троє, поїхала до Києва навчатися у фінансовому технікумі. Так, після закінчення доля закинула її у моє рідне містечко, де познайомилась з моїм батьком.
Зараз я часто аналізую, скільки зусиль моя мама вкладала у роботу, як відповідально і самовіддано відносилась до своїх обов'язків. За час її професійної діяльності на виробництві, на заводі змінилося 9 директорів. А віддана «секретар партійної організації» залишалася їх ідеологічним помічником. У 60 років освоїла комп'ютер, щоб залишатись «на плаву».
ЛЮБОВ ЧАЙКОВСЬКА
«МОЯ МАМА»
Саме ця жінка надихає мене і зараз не боятися нового, як би важко мені не давалися освоєння новітніх технологій тепер у мої 55. Доводити будь-яку справу до кінця, навіть, якщо ти поставив ціль лише перед собою.
І залишаючись такою тендітною, ніжною, лагідною, навчила мене бути сильною, самовпевненою і рішучою.
Дякую тобі, рідна моя, що ти при своїй постійній зайнятості, вміла оточити нас своєю любов'ю, що в нашій домівці завжди був затишок і тепло!
…І дякую Господу за моїх батьків! Вірю, що вони зараз там із Ним на Небесах!
Людей втрачають тільки раз, і слід вже потім не знаходять.
І тільки в спогадах щораз вони, бува, до нас приходять.
Сергій Ущапівський

Нам дуже важлива ваша думка щодо проєкту Monochrome! Він проводиться в рамках дипломної роботи, сподіваємося, ви допоможете нам із дослідженням. Опитування займе декілька хвилин.
КАТЕРИНА ДАНЬКЕВИЧ
«ОЧІ В ОЧІ...»
Тепер тільки так очі дивитимуться в очі, і рука буде в руці лише так, хоча думками завжди поруч... Мій ангел-охоронець, моя наставниця, підтримка, моя муза, мої крила... Моя бабуся!
А ще стільки теплих слів подяки і любові не сказано... Залишаться назавжди неподарованими десятки букетів, неодягненими Ваші картаті хустини, недоспіваними правнукам Ваші колискові, нескуштованими божественні сир і вино, приготовані за Вашим секретним рецептом... Ніколи більше не відчую тихого серцебиття, не пригорнусь по-дитячому до грудей, не обійму за плечі, які стільки всього витримали за життя, не поцілую у високий лоб, який і мені дістався від Вас...
Та все ж "дякую", що були поруч у найтяжчі життєві моменти, коли все вирішує слово, крок, вчинок...
P.S. Ось таке воно, наше перше спільне фото...
НОМIНАЦIЯ: МОБІЛЬНА ЗЙОМКА
Жінка, зображена на фото, дуже цікава особистість. Попри свій вік, вона вирізняється позитивним ставленням до життя і є невичерпним джерелом енергії.
Олександра Набок – моя сусідка. Завжди усміхнена та в роботі. Не буває ні дня, коли б вона сиділа склавши руки. Навіть соромно називати її бабуся, бо відчуваєш, яка тільки у неї молода душа.
Вона взагалі не схожа на тих жінок, що збираються біля двору, щоб обговорити останні плітки села, проте завжди в курсі всіх подій. Сусідка допоможе і словом, і ділом.
Ще в дитинстві почуті від неї слова залишили слід на все життя. Я, побачивши в неї величезні вишиті картини та покривала, подушки, рушники, сказала, що теж так хочу, але в мене немає стільки часу. Жінка говорила: «Якщо хочеш, то завжди знайдеш час». І тепер, коли я щось не встигаю зробити, точніше переконую себе, що запланувала занадто багато справ, то у вухах звучать її слова. І так я навчилась не жалітись на тяжкий тягар справ, а займатись ними й отримувати задоволення від зробленого.
Саме Олександра Набок, моя сусідка, надихає мене постійно щось робити, не сидіти на місці, упевнено йти вперед.
ВЕРОНІКА СТРИЖАК
«ЖІНКА - НЕВИЧЕРПНЕ ДЖЕРЕЛО ЕНЕРГІЇ»

Побачивши тему конкурсу "Жінка, яка мене надихає", в голові одразу постав образ моєї мами з теплою посмішкою на обличчі.
Можливо в якійсь мірі це банально, проте жодна душа на планеті не може надихнути мене як моя мама.
З кожним днем спостерігаючи за нею, я все більше дивуюся звідки в цій людині стільки життєвої енергії та сили, щоб тримати все під контролем та залишатися такою щирою та чуйною...
Моя Мама - неймовірна жінка, яка щоранку запалює вогники всередині кожного з членів нашої сім'ї, яка навіть коли все йде шкереберть і руйнується, завжди знаходить сили щоб спробувати ще раз і досягнути цього. Це жінка, яка не зважаючи на будь-які відстані та перепони може підтримати та дати пораду краще будь-кого поряд на той час.
Моя Мама - це найживіша і найспівпереживаюча людина, яка щиро занурюється в ситуацію співрозмовника, яка приголомшливо виглядає і яка здатна реготати від душі як дитина над простими дрібничками.
Моя Мама - це Мама з великої літери, яка прийме і буде любити і підтримувати мене не зважаючи на те де б і з ким я не була.
КАТЕРИНА ГАПОН
«ТЕПЛО ЇЇ ОЧЕЙ»

Кожній людині, не залежно від статі, віку, життєвої позиції, потрібна підтримка та взірець для наслідування. Як тільки я почув про всеукраїнський фотоконкурс чорно-білої фотографії "Жінка, яка мене надихає" вагань не було, бо для мене це моя матуся. Ненька завжди оточує нас із сестрою любов'ю, ніжністю і віддає нам своє серденько. Але вона не тільки матуся, а й талановитий педагог, вчителька початкових класів. Тому я ще більше дивуюся її натхненню, бадьорості та життєвому оптимізму. Часто спостерігаю за нею і все одно не можу зрозуміти, як їй вдається, водночас, бути лагідною матусею, гарною дружиною і головне – спеціалістом своєї справи. У 2019 році мама вдало пройшла сертифікацію педагогічних працівників. Ми всією родиною їздили до Херсона аби підтримати її під час написання тесту. Ми дуже пишаємося маминими успіхами. Але я розумію, що вона прикладає чимало зусиль для цього. Адже увечері, коли, вся наша родина лежить у своїх теплих ліжечках, матінка береться за свою основну роботу: перевіряє зошити, пише конспекти уроків, ріже, клеє, готується до виступів, опрацьовує нові методи та прийоми навчання... Але головне – це їй приносить задоволення. Так цікаво спостерігати, як блищать від радості мамині очі, бо у її вихованців щось отримується. Навіть не зрозуміло, хто більше радіє успіхам – ненька чи учні…
Тому для мене мама – справжній взірець для наслідування. Я впевнений, що її любов, підтримка та розуміння допоможуть мені знайти свою життєву дорогу. Мета всього мого буття – не підвести сподівань неньки та стати гідною людиною. Щоб мої батьки могли пишатися мною. Я теж буду прагнути стати для когось взірцем для наслідування та, мабуть, професію вчителя не оберу ;)
МАКСИМ ГОЛОВКО
«ПЕДАГОГ МОГО ЖИТТЯ – ЦЕ МОЯ МАТУСЯ!»

У психологічних тестах вас би запитали:
"Що ви бачите на цьому малюнку?Які ваші враження?... Чекайте, можете подумати, а я почну свою розповідь.
Це звичайна квартира у Харкові. Трикімнатна. Так, так, вам не почулось. Саме квартира, а не хатка мазанка в селі чи зона для фотосесій (хоча, мені здається, що скоро наше житло таки перетвориться на будинок культури чи музей).
Маленькі ніжки, бандура, дитяча зосередженість - це моя донечка, Софійка. Та сама жіночка, що дає мені крила літати, що дає мені сили творити, яка мене надихає.
Кажуть, дитинство неможливо повернути. Уявляєте, а я змогла. Я змогла його повернути і зробити кращим, веселішим завдяки моїй дитині.Ми знімаємо міні- фільми, робимо фото, печимо смачні пироги. Удвох ми мріємо, сміємося, радіємо новим перемогам. Удвох нам нічого не страшно. Удвох ми можемо все , навіть насварити монстра під ліжком.
Так цікаво спостерігати, як донечка росте. У її маленькому світі все по - справжньому, без обману. Кожного дня вона має свої " серйозні" справи: обирає улюблену іграшку, яку нагодує; розробляє план вільного часу для мами; ліпить хвоста до пластелінового зайця, бо вчора на нього не вистачило інтересу.
Моя крихітко, завдяки тобі я стала іншою людиною, творчою, креативною, повною сил та енергії. Ти мій всесвіт.
Мій маленький, серйозний "професор", люблю тебе!
ОЛЬГА КРАЙНЮК
«МАЛЕНЬКА УКРАЇНОЧКА»
Дякуємо за перегляд! Чи сподобалась вам виставка?
iнформацiйнi партнери виставки
Центр прав людини ZMINA працює у сфері захисту свободи слова, свободи пересування, протидії дискримінації, попередження тортур і жорстокого поводження, боротьби із безкарністю, підтримує правозахисників і громадських активістів в Україні.
ЗВ'ЯЗОК IЗ НАМИ
ЗВОРОТНИЙ ЗВ'ЯЗОК (АНОНIМНО, ДЛЯ ЗАУВАЖЕНЬ I ВIДГУКIВ)
Made on
Tilda